Після дощу - К’яра Меццалама

поїхали разом на скутері. Гектор відчував, як її груди притискаються до його спини; його це збуджувало, часу на прогулянку не залишалося. Єдине, чого він прагнув, — стиснути її тіло у своїх обіймах; було в ній щось таке, що притягувало його, як ніколи раніше в житті, навіть коли він був молодим. Раніше він думав, що з настанням старості в душі наростає нагальна потреба у негайному тілесному задоволенні, від чого все здається таким скороминущим, крихким. Однак ті хвилини, які він проводив у товаристві Клаудії, вміщали в собі для нього цілий світ, у якому були тільки вони двоє і куди реальність не могла проникнути. Йому спали на думку слова з пісні Де Андрé: «Як воно так виходить у коханні: за один день від страху втратити себе я отримав упевненість, що себе знайшов...» Він і сам знав: то все ілюзія, самообман, — але не хотів її втрачати.

— І що ти в мені такого знайшла? — запитав у неї, коли вони піднімалися сходами до невеликої квартирки його студентських років. — Я старію, до того ж перетворююся на тривожного іпохондрика.

Дві кімнати й тераса над дахами. Ця маленька домівка його тішила, у ній Гектор почувався захищеним: далеко від гамору міста, ніби у затишному гніздечку на верхівці дерева.

— Знову за рибу гроші... — буркнула Клаудія. — Годі тобі вдавати з себе жертву.

Вони захекалися, поки піднімалися на п’ятий поверх. Клаудія його поцілувала:

— Не хочу більше нічого чути!

Погладила його по бороді, голові, розстебнула йому сорочку, штани. Він завжди почувався незручно, коли доводилося оголятись у присутності жінки. А от із Клаудією не відчував ніякого сорому. Чудове сонячне світло римського передвечір’я проникало в кімнату, заливаючи її золотом. Тепла, духмяна шкіра Клаудії теж набула золотавого відтінку. Він провів рукою по плавному вигину її стегон і заплющив очі. Обережно доторкнувся до внутрішньої поверхні стегон, аж до промежини. Там у Клаудії завжди було волого. Він примушував себе стриматися, не піддаватися бажанню проникнути в неї і забутись у її теплі. Спробував було відволіктись, але марно. У ту мить його мозок заполонила вона і тільки вона. Її тіло. Неймовірне почуття цілковитого забуття, бажання, що піднімалося зсередини, наче хвиля цунамі, якої йому ніколи раніше не доводилося зазнавати і яка його лякала. Він знесилено впав на спину.

— Яка ти гарна! — сказав їй і ледве не розплакався. Чи казав він таке колись своїй дружині? Підвівся. Довго дивився на неї. Йому кортіло щось їй сказати, подякувати, але слів не знайшлося. Клаудія сумно дивилася у вікно. Гектор устав, пішов до ванної помитись, уважно подивився на себе в дзеркало і відзначив, що щось не так. То була лише мить: він розгледів у своєму відображенні невдоволеного життям чоловіка, егоїста, не здатного зробити себе щасливим.

**

Він приїхав додому о восьмій. Обстановка була напружена. Його мати переступала з ноги на ногу від нетерплячки біля дверей, готова йти, бо запізнювалася на партію в карти; діти були втомлені й голодні, а він не заїхав до супермаркету, щоб закупитися продуктами.

— Ну, все, любі, я поїхала, побачимося, — сказала бабця. — Сюзанно, доробиш домашні завдання!

Поквапливо підхопила сумку. Вже з порога сказала Гекторові:

— Ти нічого не хочеш мені сказати?

— Ні, мамо.

— Від тебе якось дивно пахне.

— Піду, прийму душ. Гарного вечора, мої вітання татові, — попрощався, зачиняючи за нею двері.

Матері завжди незбагненним чином вдавалося його збентежити, виставивши цілковитим дурнем. Отим своїм пронизливим поглядом вона ніби хотіла сказати, що між ними не повинно бути таємниць і все, що він робить, нікуди не годиться. Таке враження, ніби вона несвідомо звинувачувала його в усіх світових бідах, що завдав їй у минулому її власний чоловік. Ніби він, так само, як і його батько, був зрадником.

Гектор тяжко зітхнув. Джованні на нього ображався, а Сюзанна із заклопотаним виглядом тупилася в екран ноутбука.

— Я швиденько перевдягнуся і приготую вам щось на вечерю. Добре?

— Де мама? — запитав Джованні. — Чому не повертається?

Гектор вдав, що не почув запитання, і зачинився у ванній. Постукав син, увійшов і всівся на підлозі в куточку, поряд із раковиною для умивання.

— Як пройшло заняття з танців?

— Погано.

— Не вірю. Я знаю, що ти на мене гніваєшся, але я не встиг приїхати, у мене було засідання на роботі. — Від брехні стало млосно. — Наступного разу я обов’язково приїду, обіцяю. Чого б тобі хотілося на вечерю?

— Нічого, я не голодний.

— Ти хвилюєшся за маму?

Джованні кивнув.

— Ось побачиш, вона скоро повернеться. Знаєш, навіть мамам іноді хочеться побути на самоті. Ну ж бо, Баришніков, вище носа! Зараз шеф-кухар приготує щось смачненьке, від чого в тебе слинка потече! Вийшло в тебе зробити подвійний пірует?

**

Гектор понишпорив по полицях шафок та у морозилці; раніше йому завжди вдавалося щось знайти.

Отакі прості заняття — конкретні, буденні — його заспокоювали. Слід було тільки пережити першу мить, коли в душі піднімалася хвиля роздратування. Це допомагало протягом якось часу не думати, зосередившись на прос­тих, повсякденних діях, що мали початок та кінець, на чомусь такому, що можна було робити руками: нарізувати, перемішувати, смажити, додавати, замішувати. Приготувавши вечерю, він пішов кликати Сюзанну. Щойно зайшов до її кімнати, вона різким порухом закрила ноутбук, який тримала на колінах.

— Що переглядаєш?

— Нічого.

— Я хоч і старий та затурканий, але зовсім не йолоп.

— Татку... — пробурмотіла Сюзанна тоном, що видавав роздратування й нудьгу, з яким ціла армія підлітків у ту саму мить промовляла «татку» або «мамо» в найрізноманітніших куточках світу.

— Сюзі... — промовив він.

— І не називай мене Сюзі! Ти ж знаєш, як це мене дратує!

Знову стало млосно, ще й навалилося відчуття якоїсь нестерпної втоми.

— Здаюся! — підняв угору обидві руки Гектор. — Ходімо до столу, вечеря готова.

— Іду.

**

За столом панувало мовчання. Увесь простір займала відсутність Елени. Гектор не знав, що робити. Втупився поглядом у свою тарілку, йому кортіло встати й вийти, піти на прогулянку, не обертаючись. Можливо, його діти почувалися так само.

Дзенькнув мобільний. «У мене все добре, йду на вечерю до Ади. Мої вітання дітям». І кілька секунд потому: «Мені здається, ніби ти ще й досі в мені. Наступного разу я тебе не відпущу».

— Татку, все добре? — запитала Сюзанна. — У тебе такий вигляд!

— Авжеж, усе добре. Це від мами, вона в Умбрії, сього­дні