Після дощу - К’яра Меццалама

class="p1">Багато років тому вони подорожували Сирією, — ще до страшної біди, до нескінченної війни, до зникнення з тієї землі останніх слідів людяності. В Дамаску вони зупинилися на ніч у давній оселі однієї жінки-християнки, де був секретний сад. Увечері вони піднялися на терасу, де милувалися польотом ластівок, співом мулли, який скликав на молитву, вогнями міста, що вмикалися одне за одним. Вони покупалися в хамамі, повечеряли у єврейському кварталі й купили пустельну троянду у вуличного торговця, старого беззубого араба.

— Так, пам’ятаю, — відповіла Елена, — на жаль, її довго не поливали, а тому вона вже ніколи не розквітне знову. В мене тепер інші бажання, я далека від тебе.

— Мені б дуже хотілося, щоб ми спробували. Все буде інакше. Того, що було раніше, більше не існує, від нього залишилася купа руїн, під якою опинилися і добрі речі — ті, які я протягом усіх цих років занедбав.

— Я боюся повертатись до тієї в’язниці. Не хочу жити в Римі, у тій домівці, яка мені не належить. Хочу бути вільною.

— Ти будеш нею.

— Щоб бути вільною, мені треба йти своїм шляхом.

— А як же діти? — запитав Гектор.

Знов оте відчуття наждачного паперу в роті, удар нижче пояса: діти тут були ні до чого і разом із тим саме вони їх пов’язували протягом довгого часу.

— Діти до всього призвичаюються. Ми й надалі їх любитимемо, але інакше, в залежності від того, яких форм набуде наша любов.

— Якщо тобі потрібен час, якщо ти хочеш поїхати з дому на кілька тижнів чи місяців, я готовий подбати про них. І про тварин. Я хочу розпочати нову справу, займатися тим, чим мені завжди хотілося. Коли я взяв на руки те собача після того, як наїхав на нього, я відчув калатання його сердечка поряд із моїм. Я відчув його страх і біль так, ніби моє серце почало битися в унісон із його, сильніше, швидше, — так, ніби воно давало мені другий шанс у житті.

— Мені життя теж надало другу можливість... яку можна вважати порятунком і разом із тим — карою.

Де була його дружина у ці дні? Де подорожувала? Йому ніколи не спадало на думку, що вона може знайти собі іншого. Як він міг бути таким тупим і незрілим?! Побачивши сльози, які текли з її темних очей, він вийняв із кишені ткану хустинку. Елені подобалися ті духмяні хустинки, вона казала, що вони надають стилю, є ознакою вишуканості, стабільності і змусили її колись закохатися у нього.

— Тобі слід поголити бороду, — сказала Елена після тривалого мовчання і шморгнула носом, — вона тебе старить.

37

«Лише тобі одній відома моя таємниця, — шепнув Джованні Пандорі, — гляди, не кажи нікому, бо мене не зрозуміють, скажуть, що я — божевільний. Все почалося тоді, коли я загубився в лісі. Спершу я був із мамою, татком і Сюзі (вона не любить, коли її називають Сюзі); я йшов попереду і першим побачив щось таке, воно рухалося, велике-велике. Як гігантський метелик, отакенний, — він широко розвів руки. — Я ішов, ішов, ліс усе густішав, а коли я озирнувся, позаду не було нікого. Самі дерева, кругом — дерева. Поки я поспішав слідом за метеликом, я зійшов зі стежини, а тому не знав, як повернутися назад. Спершу я не дуже боявся, просто гнівався на нього, на того метелика, який утік від мене, але потім я збагнув, що заблукав і залишився сам. Я почав плакати. Мені хотілося їсти й пити, я ще й замерз, хоча було літо, згодом почало смеркати. Я закричав “мааамоооо, таааатууу”, але ніхто не відповідав. Так я кричав і кричав, аж поки не захрип. Тоді я замовк. Зрозумів, що доведеться залишатись і ночувати в лісі. Почав озиратися довкола в пошуках місцинки, щоб улаштуватися. Почав обдивлятися стовбури дерев, кору, рослини під ними, листя, коріння; були там і звірині нори, і гнізда, і комахи, і ще ціла купа всього, чого я раніше ніколи не помічав. То було так гарно! Сонце пробивалося через листя тисячами золотистих промінців, і мені здавалося, ніби я потрапив до зачарованого лісу або в калейдоскоп... знаєш, що це таке? Така трубка, її повертаєш, дивишся, а там щоразу виникає новий візерунок. Та якби я побачив хатинку, над якою в’юнився димок із димаря, я б туди нізащо не зайшов, бо там напевно жила б відьма. Там було здоровенне дерево, я заліз на нього. Я добре вмію лазити по деревах. У нашій садибі, що за містом, теж є одне дерево, на якому ми з Сюзі влаштували собі схованку. Отож я всівся на гілці і став чекати. Ліс був повний звуків, від яких мені робилося лячно. Але найбільше я боявся, що мама або татко будуть на мене сердитися. Знав, що вони мене шукають і будуть лаяти. Більше боявся їх, аніж лісових звуків. Дерево було моїм другом, воно б не дозволило, щоб хтось або щось завдали мені шкоди. Я торкався рукою кори, моху, нюхав їх і почувався добре. Дерево було ніби велетнем, що піклувався про мене, а я сам перетворився на звіра. Я згадав казку, яку мені читала мама, про дівчинку, що жила на дереві і нічого не боялася. Через деякий час піді мною пробігли дикі кабани. Принюхувалися, рохкали, — мабуть, відчували мій запах, — а потім побігли далі. Я знав, що в тому лісі немає вовків, а сезон полювання вже скінчився. Мені татко казав. Отоді я й заснув собі в обіймах дерева. Чого ти на мене так дивишся? Гадаєш, я все понавигадував? Може, так воно і є. Але відтоді я навчився розмовляти з деревами і тваринами, як оце з тобою. Знаю, що ти не можеш мені відповісти, однак я тебе розумію, і ти мене розумієш. Не завжди потрібні слова, щоб розуміти одне одного, правда? Ось чому я так люблю танцювати; танець усі розуміють, тому що для нього слова не потрібні. Я слухаю траву, що росте, слимака, що повзе по листочку, трударів-мурах, бджіл і метеликів. Чую, коли ти боїшся і коли в тебе болить лапка. Відчуваю, коли мамі сумно, але вона вдає, що все добре, — як оце зараз. І коли татко гнівається. Відчуваю, якщо дерева хворіють, тоді вони пахнуть інакше... і коли квіти страждають від спраги... відчуваю запах коріння, якщо воно загниває, якщо із землею щось не так, як треба. Як оце зараз, із