Після дощу - К’яра Меццалама

Невдоволено скривилася, ніби з її рота вийшло щось непристойне:

— Я не люблю викликати почуття жалю у людей.

Вона на мить глянула на власне відображення у дзеркалі заднього огляду, ніби побоювалася, що те відчуття, якого терпіти не могла, ті погляди, які кидали на неї однокласники, коли дізналися, що вона — сирота, жалість, яку вона викликала в оточення, можуть якось спотворити риси її обличчя.

— Мені тебе не шкода, — відповів Ґвідо. — Навпаки. Мене вражає, наскільки твоя історія нагадує мою власну. Таке враження, ніби ми вже раніше багато разів проходили поряд і так жодного разу й не перетнулися.

— Я про тебе нічого не знаю, — обурилась Елена.

— Так. Просто ти — краща за мене, сміливіша.

— То моє тіло таке сміливе й відважне, а не я.

— Авжеж. І це таке щастя, хіба ні? — Ґвідо простягнув руку і ніжно провів по її волоссю. Орцо загавкав. — Ти часом не ревнуєш? Чи теж хочеш дізнатися продовження історії?

— На цьому історія практично закінчується. Ми з Гектором вирішили відремонтувати садибу. Провели в Червоному Буці чимало щасливих днів, згодом народилися діти. Там ми створили наше родинне гніздечко. Запрошували в гості друзів, влаштовували свята. Скільки чудових літ там минуло! Таким чином я зуміла відновити духовний зв’язок з матір’ю, адже я теж у дитинстві була там щасливою. Існують місця, пронизані позитивною енергією. Однак тепер я відчуваю щось недобре, якусь тривогу, смуток, — так, ніби ті часи назавжди закінчились, і навіть звичні й дорогі серцю місця змінилися. Відчуваю якесь відчуження відносно всього, що мене оточує.

***

Нарешті вони спустилися в долину. Поки їхали, за густими хмарами взагалі нічого не бачили. Вийшли з машини. Прямо перед їхніми очима постало страшне видовище розбурханої річки. Шалений каламутний потік сердито поспішав, тягнучи за собою все, що траплялося на його шляху: гілки, шматки пластику, автомобільні шини, уламки різноманітних речей, скелети тварин. Ціла вервечка машин стояла в черзі, щоб перетнути річку по напівзатоп­леному мосту. Вони завмерли, вражені цією картиною.

— Я проїжджав тут два дні тому, — зауважив Ґвідо, — не було ні краплі води. Що робитимемо? Скоро і тут уже буде не проїхати.

Якби ж вона сама знала, що робити! Однак відчувала той біль, що краяв навпіл їй серце — так само, як зараз ріка розтинала навпіл долину; посередині ніяк не встояти. Остання ниточка між одним та другим берегом ось-ось обірветься. Всі мости позривало. Залишалася лише прірва. Елена або Кармен, Кармен або Елена... Одна з двох мала затонути в тій бурхливій воді, вирвавши серце з грудей.

31

Одна з черниць сіла на лаву поруч із ним. Гектор аж підскочив від несподіванки. На якусь мить ніяк не міг уторопати, де він.

— У Середньовіччі монастирі врятували культуру. Тепер ми повинні врятувати насіння. Ходімо зі мною.

Гектор озирнувся. Чернича хустка обрамляла вродливе жіноче обличчя медового відтінку.

— Мене звати Фатіма. Мій батько був із Малі, а я сама народилась у Франції, — промовила жінка з ледве чутним акцентом.

Сюзанна таки мала рацію: цей монастир відрізнявся від інших монастирів, а ці жінки — ніякі не черниці. Гектор рушив слідом за Фатімою довгим вузьким коридором, який упирався у сходи.

— Ти зачекай на мене тут, — сказав він Пандорі. Собака загавкала. Фатіма погладила її по голові, і та спокійно вляглася їй під ноги. Здивування Гектора наростало. Вони спустилися вирубаними у туфовій скелі сходами до підземного склепу.

— Ми приходимо сюди, щоб насолодитися прохолодою... ви навіть не уявляєте, як він став нам у пригоді цього літа, коли ми збиралися тут, щоб помолитися, помедитувати, а надворі було сорок п’ять градусів!

Вони знову повернулися до сходів і рушили ще нижче, ніби збиралися дістатись до центру Землі.

— Тут, під землею, температура ніколи не перевищує п’ять градусів, — сказала Фатіма, — однак наші холодильники підтримують сталу температуру на рівні мінус вісімнадцять.

Із етруського підземелля вони раптом опинились у космічній лабораторії.

— Тут ми зберігаємо насіння — запаковуємо його у пластикові тришарові пакетики, які вкладаємо у коробки, а ті розміщаємо в оцих відсіках. Давнє і рідкісне насіння — наш банк генетичного матеріалу, який ми збираємо разом з університетом Вітербо. Вам подобається?

— Холоднувато тут у вас... — пробурмотів Гектор. — Я так розумію, ви самостійно виробляєте енергію, щоб підтримувати тут сталу температуру. Навіщо ви показуєте мені це місце?

— Тому що ми ним дуже пишаємося, — відповіла черниця, — ось уже десять років ми збираємо насіння різних культур, у нас тут уже більше тисячі сортів — справжній скарб. А щодо енергії — так, звичайно, ми на автономному забезпеченні, адже не можемо ризикувати, щоб оцей скарб втратився через перебої зі струмом.

— Невже справи йдуть так погано? Тобто невже існує загроза зникнення значної кількості рослинних видів, що населяють Землю?

— Почасти — через це, а почасти — через монополію мультинаціональних компаній. Охорона та зберігання біологічного розмаїття планети вже перетворилися на особливу форму спротиву.

На якусь мить Гекторові здалося, що він спить і бачить сон, заснув у церкві і тепер під впливом розмов із дітьми потрапив до фантастичного фільму. Треба було якомога швидше прокидатись, адже йому зовсім не подобалося тут, під землею, у компанії дивної жінки, одягнутої як черниця, яка уважно дивилася на нього своїми чудовими очима оленяти. «Годі, прокидайся!» — наказав собі Гектор. Однак ні, він і досі стояв і розглядав численні відсіки з однаковими за розміром етикетками, де зберігалося укладене в архів насіння, ніби йшлося про світові документи під загрозою зникнення. Та якщо добре подумати, із самого світанку попереднього дня у нього не зникало бентежне враження, ніби він перебуває в одному з тих фільмів-катастроф, що наразі користувалися великою популярністю серед глядачів.

— Я так розумію, краще нікому не розповідати про те, що я тут побачив...

— У цих краях багато кому про це відомо, ніякої таємниці тут немає. Ми ще не дожили до того, щоб насіння перетворилося на рідкісний та коштовний товар і стало предметом незаконної торгівлі.

— Сподіваюсь, цього не станеться.

— Як черниця, я б мала не втрачати надію, однак як людина... скажімо, я дещо зневірилася у подібних мені.

— Як ви тут опинилися? — запитав у неї Гектор. Щось у цій жінці його зацікавило, певно, якась