Після дощу - К’яра Меццалама

що їй з нею робити, але згодом вирішила, що краще зараз про це не думати. Поглянула на Ґвідо, котрий повертався з кухні з пательнею в руках, від якої линув аромат масла, яєць і трюфеля. Скуштувала той омлет, що просто танув у роті, і знову відчула, як його тягне до неї. Їжа та вино діяли на неї збудливо, викликаючи у всьому тілі тепло, що розливалося аж до кінчиків пальців і змушувало почуватися гарною, бажаною. Саме в ту мить, коли все навколо неї розпадалося на друзки.

Після вечері вона допомогла Ґвідо прибрати зі столу, навести лад на кухні, нагодувати Орцо. Потім Ґвідо запропонував вийти прогулятися.

— У таку погоду?

— Обожнюю ходити лісом під дощем, там такі запахи, яких в інший час не відчуєш, — пояснив він.

Вони вдягнулись, узяли великий ліхтар і вийшли надвір із собакою, що радісно махав хвостом, стрибаючи навколо.

Ноги грузли в багнюці, а вони йшли по м’якому килиму з гнилого листя і сухих гілок, що пахнув землею і мохом, грибами, підліском і загадковою тишею. Шум дощу й вітру в кронах дерев був дуже сильним. Вона вчепилася за руку Ґвідо, тому що боялася. Почувалася тут чужинкою, гостею у цьому святому місці, про закони й традиції якого навіть гадки не мала. Стовбури дерев, освітлювані ліхтарем, здавалися велетенськими бовванами, хранителями давнини; навіть не уявлялося, як у когось може піднятись рука їх спиляти. Раптом Орцо завмер на місці й нашорошив вуха. Якийсь незвичний звук. Шурхіт посилився, глухе шамотіння по землі.

— Ось вони, — шепнув Ґвідо. Елена боялася дихнути.

— Хто?

Четверо великих диких кабанів із рохканням пробігли повз них. Один повернув голову, і на мить його очиська у світі ліхтаря, здавалося, втупилися прямо в них. Вигляд у звірів був не загрозливий, навпаки: господарі ночі, володарі лісів гордо прослідували своїм шляхом, не зважаючи на людську присутність.

— Я їх добре знаю, оту четвірку, вони завжди тут пробігають, інколи навіть до будинку наближаються. Ось чому в мене немає городу, до того ж полоти городину — це не для мене.

— А мені б хотілося, — сказала Елена, яка все ще ніяк не могла оговтатись після такої зустрічі.

— Ми — гості на цій землі. Коли поряд з’являються тварини, це — найперше, що мені спадає на думку.

Вони ще трохи гуляли густим лісом, аж поки Елена не втомилася.

— Я хочу повернутися додому, — сказала, але не знала, яке «додому» має на увазі.

Вони розвернулися, повернулись до будинку, зняли мокрий одяг.

Ґвідо пішов ставити воду на вогонь.

— Я приготую тобі трав’яний чай, а потім відправлю у ліжко.

— А ти зі мною не підеш?

— Я люблю працювати вночі, а ця ніч — ще й особлива, адже ти спатимеш у моєму ліжку, це ж треба! — промовив Ґвідо схвильовано. — Я — неймовірно щасливий чоловік.

— Як гадаєш, дощ закінчиться? — запитала Елена, позіхаючи. Запитала, як мала дитина, що потребує тільки того, щоб її заспокоїли. Простирадла пахнули тілом Ґвідо. Він довго погладжував їй спину, поки вона не поринула в глибокий сон.

***

Наступного ранку, коли Елена прокинулася, вона побачила його поряд із собою: його сильне, струнке тіло, ямочку на підборідді, уважні очі, що її вивчали. Він міцно притиснув її до себе.

— Аромат лосьйону після гоління, — прошепотіла Елена, проводячи долонею по його гладенько виголених щоках, — а я раніше вважала, що шукачі трюфелів усі бородаті.

— Усі, крім мене, — сказав Ґвідо, перекинувши її на себе. — Ти легесенька, як пушинка.

Волосся Елени впало йому на обличчя, лоскочучи йому ніс; вона спробувала відкинути пасма рукою, але марно.

— Нехай. Я зроблю тобі гарну заколку з дерева, щоб його збирати. Все одно боятися мені вже більше нічого: серце ти мені вже простромила наскрізь.

— Ти сам посадив мене до себе в машину; міг покинути там, де була.

— А от і ні. Не міг. Ніяк не міг. Але тепер я не маю наміру тебе відпускати. Ходи до мене.

***

Їй дуже хотілося назавжди залишитися в цьому ліжку, забувши про все решту: родину, повінь, екологічну катастрофу, переклад, який вона повинна була здати, обіди, вечері, школу й гуртки, друзів, родичів, неділі, кінець світу, підшивання штанів, прибирання в кухні, книжки для читання — усе. Тіло Ґвідо здавалося їй єдиною правдою, що могла допомогти їй вижити, що могла її врятувати. Можна було вдати з себе зниклу безвісти; хто б шукав її в лісі у тому скляному будинку, оточеному дикими кабанами? Знала, що Ґвідо думає про те саме; знала по тому, як він її цілував, пестив, як кохався з нею.

Однак треба було боротися, дбати про дітей, щоб вижили, годувати їх, захищати від епідемій. Треба було страждати, мучитися і плакати, щоб добитися свого, виступати проти людської дурості, пихатості, невігластва. Багато хто помер би; невідомо, скільки потонуло б у повенях; сотні загинули б під руїнами будинків і розвалених мостів, на залитих водою дорогах, у зсувах ґрунту, в багнюці, від холоду й голоду. Адже саме таке майбутнє чекало на світ, яким би безглуздим воно не здавалося. Їй хотілося померти в обіймах цього чоловіка, котрий так міцно притискав її до себе, що змушував почуватися найдорожчим скарбом у цілому світі. В ту мить їй згадався Джованні — як вона любила дивитися, коли він танцює, як він намагається навчитися новим рухам під час занять з балету, слухаючи музику; згадала про неймовірну свободу, яку виявляв її малий синок у танці, про його задоволення від можливості почуватися самим собою. Пригадала тіло Сюзанни, що змінювалося, її вроду, її витончене і ніжне личко, її таємничу усмішку. Подумала про Гектора, який чекав на неї вдома, і на неї накотилася глибока туга за тим, що було в них колись у минулому. Вона ні краплі не шкодувала, відчуваючи себе щасливою через те, що кохалася з іншим чоловіком. Навпаки. Хіба що гадки не мала, як зуміє утримати разом обох жінок — Елену й Кармен, Кармен та Елену, — що живуть у ній. А ще — їй було дуже страшно.

— Ґвідо, — промовила вона зі сльозами на очах, — мені пора. Треба їхати, подивитися, що там із садибою Червоного Бука. І машину треба забрати. Мені пора, — повторила, ніби переконуючи саму себе.

— Я знаю, — відповів Ґвідо, — я цілу ніч про це думав, я відвезу тебе; гадаю, нам краще поїхати разом. Тримай, — він простягнув їй статуетку русалки, — не забудь оце.